Це погане слово “завтра”.

Я люблю себе обманювати. Це моя щодення справа і починається вона коли я собі говорю одне єдине слово. Слово “завтра”. Сотню раз забороняючи собі його
і вкотре до нього повертаючись. Кожного наступного “завтра” говорячи собі що без самоорганізації і самодисципліни жодна з моїх мрій не сягне свого здійснення і постійно палячи крила власному Ікару цим нездоланним “завтра”. Кожного ранку збороняючи собі і щовечора повертаючись до нього.

Я вже попросила свою подругу телефонувати мені і запитувати, що я роблю... І якщо я сиджу біля компа/задивляюсь на небо/зависла у думках/страждаю дурнею то негайно на мене сварити... бо моє сидіння у собі закінчується “завтра зліплю/намалюю/напишу/зварю/приберу/поживу... завтра”.

А ще появилось дурнувате відчуття часу. Тобто його відсутності. Відчуття страху... жахливого всеохоплюючого страху щось не встигнути... запізнитися і не відбутися. Хоча я ж відбуватимусь “завтра”... неодмінно. Я щоранку прокидаючись складаю список справ на день і більша половина їх перекочовує “на завтра” тобто у ніколи. Бо в мому завтра є нові ідеї... і так мало часу.

Може я забагато хочу? Запиталося мені колись у голові. І так, я дійсно хочу чимало. Тобто я хочу забагато як на одне мізерне коротке життя. Власне ця дивна і якась абсолютно не логічна тривалість життя і давить на мене стрілками годинника впираючись у груди наче лезами. Я боюсь помирати. Це так безглуздо звучить говорити коли мені ще навіть не 30-ть. Але ж можна покинути цей світ так чогось і не зробивши... не встигнувши.. не... В мене вдома є лише один годинник на кухні і ще один відтікує моє життя в правому куточку монітора... Я боюсь дивитись на годинник. Я боюся засинати... я... Так починається якась стадія шизухи, певні. А, може, просто це лише страхи – монстри, що живуть під шафами нездійснених ідей. Як ж воно тисне на мізки... наче стіни, що поволі звужуються... наче крила, що все ближче до асфальту. 

Тиша... Вкотре майже ранок. Я малювала... Це так безглуздо... Мені скоро 30-ть. А я не вмію навчитися жити без своїх малюнків, без своїх віршів, без всього іншого “свого”. Я нікому, з маловідомих мені причин, не показую своїх фарбових пацьканин. Це ще з дитинства. Вони складаються під диван і там живуть своїм життям. А я не можу наважитись перейти на масло... Хоч акварель і повітряна, але мені хочеться тієї важкості мазка з його текстурою й можливістю відчути дотик, що залишить пензель... А я боюся...

Страх. Багато не дає мені зробити страх зіпсувати щось. Навіть малюючи у фотошопі я мало не кожну лінію малюю на новому слої, аби можна було виправити “якщо щось”. А що може бути. Вимкнути комп і піти врешті спати... витерти все до біса і піти спати... Але ж страх. Я не можу навчитися забути того відчуття, коли боїшся зіпсувати. А як можна зіпсувати те чого ще нема? Його можна створити і най хто як хоче так розуміє. Це витвір деміурга, що так зобачив на даний момент. Створене не може бути зіпсованим. Інакше позакриваються всі двері для експериментів і залишиться лише зализана консервація і біг довкола. Але страх... Скільки всього я не зробила і вже ніколи не зроблю через нього. Приведу банальний приклад. Подарувала мені Оксанка шматочок пластики для ляльок. Я хутко за 15 хвилин зліпила личко, за годину скрутила тільце... і... я боюся робити йому руки. Тобто я роблю їх, вони мені виглядають граблями і я дальше їх зминаю. Хоча граблями вони виглядають мені, бо я прагну досконалості (а її банально не буває як такої). А біля страху живе це кляте слово “завтра”...

Певні годі роздумів як на “майже ранок”. Тра йти поспати своїх законних три-чотири години, а зранку знову наскладати міх ідей і добивати себе за відсутність їх реалізації.

Шановні пан Страшко та пан Завтра, наполегливо Вас прошу покинути мене, бо за наявності Вас я не можу повноцінно функціонувати та насолоджуватися життям...

А всім хто осилив мій допис бажаю гарного настрою та поменше справ відкладених у скриню пана Завтра.