понеділок, 12 березня 2012 р.

Це погане слово “завтра”.


Я люблю себе обманювати. Це моя щодення справа і починається вона коли я собі говорю одне єдине слово. Слово “завтра”. Сотню раз забороняючи собі його
і вкотре до нього повертаючись. Кожного наступного “завтра” говорячи собі що без самоорганізації і самодисципліни жодна з моїх мрій не сягне свого здійснення і постійно палячи крила власному Ікару цим нездоланним “завтра”. Кожного ранку збороняючи собі і щовечора повертаючись до нього.
Я вже попросила свою подругу телефонувати мені і запитувати, що я роблю... І якщо я сиджу біля компа/задивляюсь на небо/зависла у думках/страждаю дурнею то негайно на мене сварити... бо моє сидіння у собі закінчується “завтра зліплю/намалюю/напишу/зварю/приберу/поживу... завтра”.
А ще появилось дурнувате відчуття часу. Тобто його відсутності. Відчуття страху... жахливого всеохоплюючого страху щось не встигнути... запізнитися і не відбутися. Хоча я ж відбуватимусь “завтра”... неодмінно. Я щоранку прокидаючись складаю список справ на день і більша половина їх перекочовує “на завтра” тобто у ніколи. Бо в мому завтра є нові ідеї... і так мало часу.
Може я забагато хочу? Запиталося мені колись у голові. І так, я дійсно хочу чимало. Тобто я хочу забагато як на одне мізерне коротке життя. Власне ця дивна і якась абсолютно не логічна тривалість життя і давить на мене стрілками годинника впираючись у груди наче лезами. Я боюсь помирати. Це так безглуздо звучить говорити коли мені ще навіть не 30-ть. Але ж можна покинути цей світ так чогось і не зробивши... не встигнувши.. не... В мене вдома є лише один годинник на кухні і ще один відтікує моє життя в правому куточку монітора... Я боюсь дивитись на годинник. Я боюся засинати... я... Так починається якась стадія шизухи, певні. А, може, просто це лише страхи – монстри, що живуть під шафами нездійснених ідей. Як ж воно тисне на мізки... наче стіни, що поволі звужуються... наче крила, що все ближче до асфальту. 
Тиша... Вкотре майже ранок. Я малювала... Це так безглуздо... Мені скоро 30-ть. А я не вмію навчитися жити без своїх малюнків, без своїх віршів, без всього іншого “свого”. Я нікому, з маловідомих мені причин, не показую своїх фарбових пацьканин. Це ще з дитинства. Вони складаються під диван і там живуть своїм життям. А я не можу наважитись перейти на масло... Хоч акварель і повітряна, але мені хочеться тієї важкості мазка з його текстурою й можливістю відчути дотик, що залишить пензель... А я боюся...
Страх. Багато не дає мені зробити страх зіпсувати щось. Навіть малюючи у фотошопі я мало не кожну лінію малюю на новому слої, аби можна було виправити “якщо щось”. А що може бути. Вимкнути комп і піти врешті спати... витерти все до біса і піти спати... Але ж страх. Я не можу навчитися забути того відчуття, коли боїшся зіпсувати. А як можна зіпсувати те чого ще нема? Його можна створити і най хто як хоче так розуміє. Це витвір деміурга, що так зобачив на даний момент. Створене не може бути зіпсованим. Інакше позакриваються всі двері для експериментів і залишиться лише зализана консервація і біг довкола. Але страх... Скільки всього я не зробила і вже ніколи не зроблю через нього. Приведу банальний приклад. Подарувала мені Оксанка шматочок пластики для ляльок. Я хутко за 15 хвилин зліпила личко, за годину скрутила тільце... і... я боюся робити йому руки. Тобто я роблю їх, вони мені виглядають граблями і я дальше їх зминаю. Хоча граблями вони виглядають мені, бо я прагну досконалості (а її банально не буває як такої). А біля страху живе це кляте слово “завтра”...
Певні годі роздумів як на “майже ранок”. Тра йти поспати своїх законних три-чотири години, а зранку знову наскладати міх ідей і добивати себе за відсутність їх реалізації.

Шановні пан Страшко та пан Завтра, наполегливо Вас прошу покинути мене, бо за наявності Вас я не можу повноцінно функціонувати та насолоджуватися життям...

А всім хто осилив мій допис бажаю гарного настрою та поменше справ відкладених у скриню пана Завтра.

6 коментарів:

  1. Щось сумно стало ....особливо коли чітко розумієш тебе ...

    ВідповістиВидалити
  2. Згідна, сумно, але радісно, тому що купа ідей. А буває так, що ніц не хочеш, нічого тобі не тре - це ще страшніше. Колись один дуже мудрий чоловік (для якого я робила роботу, а зробити хотілося досконало), сказав, що будь-яку роботу можна вдосконалювати до безкінечності. Це і писанина, і ліпнина і все, все. все. Можна вдосконалювати до безкінчесності. І порадив навчитися зупинятися, може тої досконалості нікому не тре? Деколи досконала дівчина не так приваблює, як може приваблювати та, яка має якусь "недосконалинку" - наприклад Сінді Кроуфорд з її роимкою - без неї це вже не Кроуфорд.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Досконалості нікому і не тре. То однозначно. Вона потрібна лише мені, для потішання мого власного еґо у форматі "я це зробила". Не більше.
      Життя в надмір коротке аби вдосконалити все що хочеш... але якщо припинити роботу над собою... ех... краще таки вдосконалювати.
      І для роздумів: Історія про яблука... то ж треба ще зуміти так і з недосконалістю:

      Сваливать всю тяжелую работу на новичков — политика многих компаний. Где-то этот обряд называется инициацией, где-то — дедовщиной. Но практикуют его почти все. Исключением не стала и фирма рассылок «Джей Уолтер Томпсон» (JWT), куда в 1941 году пришел на работу молодой менеджер Джеймс Янг. Одновременно с ним в компанию пришла партия яблок, побитых морозом и покрытых черными пятнами. Фрукты предназначались для рассылки заказчикам, но, увидев, в каком они состоянии, руководство JWT ужаснулось.

      Менеджеры хотели было залить яблоки зеленым воском и разослать в таком виде, но потом их осенила идея получше — поручить реализацию яблок новичку. Чтобы Джеймс яблочки гадостью какой-нибудь поливал? Да ни за что!

      Янг просто отправил их заказчикам, сопроводив посылки письмом: «Обратите внимание на эти пятна. Они указывают на то, что яблоки выращены в горах, при резких перепадах температур. Благодаря этому яблоки приобретают характерную для них сочность, сахаристость и аромат. Если окажется, что все сказанное нами не соответствует действительности, вы можете отослать весь товар назад».

      Конечно, ни один из заказчиков не вернул Джеймсу Янгу яблоки. Более того, почти все заказы на яблоки следующего урожая сопровождались припиской: «Пришлите и в этот раз с пятнышками».

      Видалити
    2. Ну це вже перебор про яблука, я не про це писала. Тут просто виправдовується брак. Просто іноді не варто втрачати багато часу і переробляти те, що не потрібно. Просто наступного разу робити це краще.

      Видалити
    3. Перечитала... Забагато "просто" в одному абзаці :) - це теж недосконалість, але це не смертельно )

      Видалити
    4. це авторський задум такий... аби закцентувати увагу на ту простоту яка є не достатньо простою аби виокремлюватись у простоту якої її зазвичай бачать. Адже не все так просто у нашому житті :)

      Видалити

Популярні публікації