субота, 21 липня 2012 р.

Моя особиста війна

Автор фото талановита Юля Ільчишин
***
Моя особиста програна мною війна
Вже й наче не ніч, лиш ранок ніяк не приходить
І тягне до мене руки свої суєта
І пані Рутина у сірому чітко по моді
Складається зброя і втомлена бунтом душа
Ховає у тлумки мольберти і акварелі,
ідеї, вірші, ритми, ескізи, слова...
клаптики днів і сонячні зайчики з стелі...
Окупація мрій. Починається відлік назад
ніхто із живих не поставив драбини до неба
Раніше здавалось  життя - це любов й зорепад
Але прийшли "мусиш", "повинна" й "так треба"...
Моя особиста програна мною війна...


Рік 1999. Вересень. Виписка з щоденника.
- Мамо, як ти может так жити? Робота-дім-робота- вихідні-робота-дім- робота... То хіба життя? Хіба людина створена для цього? Життя - це щастя, радість, емоції, театр, вірші, вечірнє місто і задоволенна від всього.  В ньому нема місця для суєти і рутини. Як ти можеш так жити? Я б збожеволіла. Мамо!
Мама лише посміхнулася і заліпила тисячний вареник. Це наша щонедільна традиція. Вареники зі сметанкою. Смакота. Я, певні, ніколи не зрозумію як можна жити так, як живе моя мама. Глупство якесь, а не життя. Людина марнує своє життя. Жевріє... не більше. А часу то ж мало... дуже мало. А скільки є таких людей які живуть лише для заробляння грошей, які потім переведуть у меблі, ремонти, автомобілі, шмотки, їжу... ще щось. Суть життя у цьому? Якась дибільна суть. Ще люди народжують дітей, а потім горбатяться аби ці діти виглядали ліпше ніж у сусідки/куми/подружки/співробітниці/ще когось. Потім штурпаків за будь-які гроші пхають вчитися бо ж сусідчині тоже вчаться. Глупство якесь. Невже мені колись доведеться так жити? Краще вже і зараз вішатись/стрілятись/топитись/різатись/ще щось. Я так боюся такого життя. Вірніше не життя. Я буду воювати до останньої своєї клітини, але не житиму, так як мама. 

Рік 2012. Липень. Просто роздуми.
Перечитуючи свої давні записи якось так сумно стало. Я, здається, зрозуміла чому мама лише посмінулася. Я стільки часу не могла зрозуміти як вона отак сіро живе, а сьогодні живу так само. "Воювати до сотанньої своєї кліпини"... Невже в мені не зашилилось клітин? Я програла... Банально і сіро. І всі так живуть. Якось та треба з тим миритися. Просто миритися, сіро миритися, банально миритися... Здуріти можна. Поки все переробиш, понаварюєш, понаприбираєш, понабавишся... вечір... година інету і в люлю. А де " щастя, радість, емоції, театр, вірші, вечірнє місто і задоволенна від всього"? Переросла? Я стільки разів пиляла маму тим, що вона не живе, а вона просто посміхалася. Я хотіла викликати її на діалог, а тепер розумію, що їй просто не було чого сказати. Бо про таке мурашне життя краще і не задумуватися. Такі думки лише заженуть в депресію. Не більше. А мені завжди хотілося більшого, я завжди готувала себе до максимуму і... колись в мене Яна запитається, як я можу так жити... Моя мама мене начила, що робити в такому випадку... Посмішка рятує від багатьох болючих діалогів. А жити так - це боляче, за умови замислювання над цим. Тому більшість ... о як я боялася бути більшістю... Це ще одна моя війна. Бунт... бунт проти всього. Хай підлітково, але тільки  так  я доходила до розуміння. Та і в діалогах мені завжди було цікавіше відстоювати протилежну думку від своєї, бо я знала аргументи візаві.
Рутина вбиває багатьох... більшість. Мені так хочеться щось змінити... але... Тут доречно вставити посмішку, не більше. Мабуть, варто починати вчитись не думати. Хотіти від життя машини/сукенки/чобіт/нової зачіски/еворемонту з натяжними стелями/іншої машини/більшої квартири/полакованої труни з позолоченими ручками і місця лише не на Збиранці... Що лишать після себе люди? Дітей... Як класно звучить. Ну діти ще доглядатимуть за могилкою... ну може ще внуки навідуватимуться... І все... Наче й не було... Ну може після кремації (якщо добудують крематорій) вазочка прикрашатиме в кращому випадку зомбоящик. Машина зкорозіє, будинок з євроремонтом завалиться, шуби жідять миші... А так живе... живуть всі мої знайомі...
Дибільне життя...
Я не знаю, що я хочу, але знаю, що так я не можу. Ці думки мене вбивають... І ламається щось всередині, наче хребет, наче кожна з 206-ти кісточок . Суєта мене пожирає, рутина добиває... А війна - втомлює...
Є дуже багато красивих фраз тиму "життя люди самі роблять таким, як хочуть", "будь будівельником свого життя"... ну багато одним словом. Раніше мені так подобались ці демагогічні гасла, а тепер розумію, яка це дурня. Життя на жаль залежить від багатьох факторів і не тільки від однієї людини... А ще фінансовий аспект... Ех...

6 коментарів:

  1. Справді, посмішка - це найсильніша зброя

    ВідповістиВидалити
  2. ... дурня та й годі ... людина сама розчавлює своє щастя і переходить на рівень буденості сірості тобто до таких висновків і факту життя які ти написала...

    ВідповістиВидалити
  3. Колись мені теж чогось хотілося, "готувала себе до максимуму", а зараз нахожу щастя в "щоденних сірих буднях". Мені добре дома, з родиною, деколи чогось хочу (не має значення що саме - чи будинок, чи шоколадку), деколи не знаю чого хочу, але це такі дрібниці порівняно з тим, що я вже маю :)
    При прочитанні посту нагадалась фраза з радянського фільму
    - Ты изменила мечте?
    - Нет, просто мечту изменила.
    Мені здається ти посередині між цими фразами - ти ще мрієш про старе, але нового ще не бачиш. А може хочеш все і зразу :). Не можу сказати точно - у мене лише власний досвід цього шляху, а цього замало, адже ми всі унікальні :)
    Не сумуй :) Все буде добре.
    Здається в когось у підписі на ДП прочитала:
    Все завжди закінчується добре, якщо щось закінчилось погано - значить це ще не кінець !!! :)

    ВідповістиВидалити
  4. Ой, дівчата, дуже непросту тему підняли! є над чим поміркувати...

    ВідповістиВидалити
  5. Mоя милая девочка...какая ж молодая ты...доченька моя...Самое главное родить дочку..и заложить в неё всю душу..всё..после 25 летия..можно пожинать только плоды..пойти вместе родить внука..да.да ,я пошла в роддом и жила там..я радуюсь..всему... тебе в частности в это утро...Делаю праздники..занимаюсь рукоделием.. путешествую ...трачу деньги на скрап...всё прекрасно...

    ВідповістиВидалити
  6. Скільки емоцій мене переповнюють при прочинанні допису- в мене теж такий стан частенько буває. І теж спасаюсь посмішкою, але просмішкою СИНА

    ВідповістиВидалити

Популярні публікації